Колись на стадіоні університету грали у футбол, а у корпусах складали іспити. Тепер — хащі бур’яну, реклама наркотиків, поламані лавки та сліди ночівлі безхатьків. Ми продовжуємо серію чесних матеріалів про стан Дніпровського національного університету під керівництвом ректора Сергія Оковитого. Про це повідомляє 49000.
У першому матеріалі ми розповідали про плісняву, слимаків та погорілу проводку у гуртожитках. Але студмістечко — це не лише гуртожитки. Ми вирішили пройтись далі: по корпусах, стадіону та доріжках, які ведуть, здається, у забуття.
Територія гуртожитків №2 та 3: “треш і бомж-екзотика”
Територія між гуртожитками №2 і №3 давно перестала нагадувати місце для життя студентів. Переповнені смітники стали своєрідним притулком для безхатьків, які облаштували тут “житло” просто неба.
Де бомжі – там використані шприци, пляшки з-під “бояришника”, купи сміття та різкий, важкий запах, який складно ігнорувати. Чи знає ректор Оковитий, що його студенти змушені жити в таких умовах, коли він говорить про “розвиток університету”?
Гуртожиток №2 виглядає як декорація до фільму про занепад — подряпаний фасад, навколо бур’яни, а спортивний майданчик існує лише формально. Кілька поодиноких турніків – це все, що залишилось від колишньої спортивної інфраструктури.
Поруч, у гуртожитку №3, ситуація не краща. Пошкоджені від обстрілів вікна тут закрили дошками, але уламки скла досі лежать під ними. Фасад будівлі нагадує про роки без належного догляду — облуплений, подряпаний і безжально зношений.
Дорога між 9 та 13 корпусами добиває враження — це суцільне полотно з розбитого асфальту, щебеню та хаотичного каміння. Огорожа, що тягнеться вздовж, виглядає як декорація до постапокаліптичного трилера.
Реклама наркотиків на стінах
Пройшовши студентським містечком, перше, що впадає в очі – це графіті з рекламою наркотиків. Учбові корпуси, пошкоджені обстрілами, досі не дочекалися нових вікон – замість них криво вставлена фанера, що грюкає на вітрі.
Колись сучасне футбольне поле зараз нагадує локацію з фільму “Сталкер”: ворота без сітки, заросла трава, а поруч — напіврозвалений спортивний майданчик.
До іржавих конструкцій хтось примотав старі шини скотчем. Цього магічного матеріалу вистачило лише на шини, бо металеві конструкції вже відвалилися та немовби чекають, поки хтось здасть їх на металобрухт.
У студентському парку давним-давно впало дерево та перегородило стежку. Час йшов, дерево ніхто не прибрав, воно висохло й студенти прикрасили його написами.
Якщо не знати, що це алея слави, то ніколи не здогадатися, що тут згадували найкращих. Колись сюди ходили на заходи, а зараз тут бур’яни, запустіння та відчуття безнадії.
Це саме те відчуття, як “пусті очі” геолого-географічного корпусу, який офіційно давно закинутий.
Бібліотека ДНУ, що колись була гордістю університету й однією з найкращих у місті, тепер занепала. Зараз це стара занедбана будівля, яка більше нагадує привіт із минулого, ніж місце для навчання.
Головний корпус теж виглядає сумно. З восьми ліфтів працює лише один — ніби нагадування, що колись тут усе функціонувало, а тепер усе поступово розвалюється.
Найбільш прикро, що про інклюзивність тут навіть не йдеться. Напівзруйновані сходи усюди, грунтові стежки до навчальних корпусів, які під час дощу перетворюються на брудне місиво, відсутність пандусів – здається, що люди з особливими потребами взагалі не беруться до уваги. А навігація по величезній території університету нагадує квест для справжніх сміливців.
Чи можна назвати такий простір освітнім? Швидше – місцем виживання. Ми не говоримо про естетику. Ми говоримо про безпеку та базову повагу до студентів.